Перед в’їздом в Казахстан в нас гостро постало питання про заправку машини. Остання російська заправка вже була позаду а перед нами відкривався шлагбаум російських прикордонників. За кілька кілометрів - Казахстан, на кордоні якого виконання всіх необхідних формальностей забрало набагато більше часу, ніж на російській стороні. Зразу ж впала у вічі якась зовнішня розслабленість місцевих прикордонних служб, так само як і всього іншого населення. Все робиться повільніше, розважливіше, ніхто нікуди не поспішає. Такий стиль у поведінці притаманний, здається, всім народам, що живуть у місцях зі спекотним кліматом.

Для того щоб заправитись нам потрібна була місцева валюта - теньге. Тому нам довелося шукати банкомат в першому великому населеному пункті на нашому шляху - Уральську. Перше враження про країну в мене тепер складається по дорогах. Казахські дороги спершу дуже приємно вразили. Якось я, намагаючись використати всі кінські сили Запорожця, розігнав його десь до швидкості 100км/год. Та й так собі потихенько їхав, дорога ж бо була відмінної якості. Аж раптом, ззаду почулися звуки міліцейської сирени. Зараз збудуться мої мрії дістати штраф за перевищення швидкості, подумав я. Місце, де я їхав з такою швидкістю, не було населеним пунктом, також там не було знаків, що обмежували б швидкість. Але я таки порушував, бо на дорогах для автомобілів дозволена швидкість - 90км/ход, на автомагістраль та траса аж ніяк не тягнула. Та й самі даішники зразу ж почали, що це зовсім не автобан, щоб так гасати. Проте вони трохи перестаралися. Їхній пристрій зафіксував 122км/ход, швидкість якої я не досягав на цьому авто навіть за найкращого настрою. Тримав оборону і не збирався легко здаватись. Вчепитися було за що, адже фото авто на екрані їхнього шпигунського пристрою лише обрисами нагадувало нашого Запорожця. Номерів видно не було. На пропозицію їхати з ними на експертизу я звичайно ж погодився. Уявив собі яке враження справили б на експертів даішники, що полюють на Запорожця. Але зрештою наша розмова пішла далі зовсім в іншому руслі. Казахські стражі порядку на дорогах пояснили, що головне їхнє завдання полягає не в покаранні порушників, а в попередженні порушень на дорогах. Ми просто не могли не погодитись із настільки прогресивною позицією. Хто зна, як би все повернулось, якби не наша наполегливість, однак попрощались ми вже майже як друзі. На жаль не можу собі уявити ситуації в Україні, щоб працівник ДАІ і порушник так мирно розійшлись. Мушу віддати належне тим дядькам - вони значно підсилили мою віру у східну гостинність!

Дороги, на яких можна було перевищувати швидкість, давно минули. Якість дорожнього покриття нам компенсували яскраві враження від місцевої флори та фауни та досі не бачені пейзажі. Після степів, якими ми ще любувались в Росії, прийшли напівпустелі та пустелі. Одного дня мій денний сон був перерваний схвильованими вигуками Ігора та Андрія - ми проїжджали повз верблюда! Корабель пустель пасся край дороги. Потім все частіше ми натрапляли по дорозі на зграйки цих дивовижних двогорбих створінь. Нерідко також натрапляли на шигітів, що гарцювали на конях вздовж нашого шляху, але не пам’ятаю жодного випадку, щоб кінь був запряжений у воза. Там цю нелегку місію виконують виключно віслюки. Іноді можна було побачити трагікомічну картину, як бугаї-тінейджери катаються на маленькому віслюкові, ще й підганяють його палкою. Корида відпочиває в порівнянні з цим видовищем!

Було досить спекотно, але далеко не так як я собі уявляв. Проте зупинятись, щоб трохи перепочити самим і техніці мусили час від часу. На одній з таких зупинок біля ч(ш)айхани Ігор ніяк не міг знайти свого кеда. Ми з Андрієм навіть не намагалися приховати свого сміху. Виглядало, що він десь вилетів по дорозі. Ось так китайський кед став жертвою казахських доріг (ну і може частково наслідком того безладу, що був у салоні:). Потім наш сміх виліз боком, коли довелось 2 чи 3 години шукати взуття для Ігора на ринках і магазинах Актюбінська.

Одна справа почути від когось про те, що попереду чекає страшне бездоріжжя, зовсім інше - відчути самому кожну яму на тій дорозі. 300 км суцільного бездоріжжя - це вам не жарти. По суті, головною дорогою на тому відрізку ніхто не їхав. Паралельно з нею було ще дві ґрунтових дороги, які й використовувались транспортом. Однак навіть на них середня швидкість не перевищувала 25 км/год. Зайве напевно згадувати, що незмінними нашими супутниками на тому шляху були знаки “Вибоїни на дорозі”. Проте часом це навіть трохи веселило. Наприклад закінчуються 15 км поганої дороги, про що раніше попереджав знак і одразу ж з’являється той самий знак, де вказано, що таке само дорожнє покриття продовжуватиметься ще 20 км і так майже безперестанку сотні кілометрів.

Крім казахських доріг, окремої згадки заслуховує таке явище як чайхана. Зовні то є зовні непримітні хатинки, але не помітити їх не можливо. Більшість з них знаходяться у майже безлюдних місцях, і якщо ти досить довгий час вже в дорозі, то кращого місця для відпочинку в Казахстані годі й знайти. Там можна не тільки випити чаю, але й попоїсти (нам пропонували навіть борщ!), чи просто сховатись від пекучого обіднього сонця і поспати. Крім того, там можна отримати купу цінної інформації від водіїв, що також зупинились перепочити. Так у спілкуванні за шклянкою чаю ми дізнавались про те, якою дорогою краще далі просуватись, де розміщені наступні заправки. Якось, коли мова зайшла про погані дороги-президентів, нам запропонували відвідати Казахстан через 30 років. Виявляється там починає втілюватись в життя 30-річна програма розвитку країни. Вздовж доріг - маса плакатів (біг бордів) “Казахстан 2030” із зображенням лева на тлі обрисів Казахстану. Крім того - просто незліченна кількість гасел та цитат президента Республіки Назарбаєва. Фактично всі вони були казахською мовою, однак про їх зміст легко можна було здогадатись. Зі спілкування з казахами виглядало, що більшість з них таки довіряють своєму лідеру. Очевидно їм більше пощастило з президентом ніж нам.

Після Аралу рівнинний рельєф поступово став змінюватись гірськими краєвидами. Майже щодня нам щастило на грози, до того ж неабиякі. Принаймні до того я не спостерігав ні в Україні ні деінде настільки потужних електричних розрядів у небі. Зрештою, нема чому дивуватись, адже поряд були дуже серйозні гори. Висота деяких гір, долинами яких ми наближалися до Алмати бувало перевищували 5000 м. Треба жадати, що зайвої напруги і поспіху в подорож Казахстаном вніс місцевий закон, який вимагав від іноземців, що перебувають на території країни більше 5 днів, обов’язкової реєстрації. Ми ризикували не встигнути перетнути країну за 5 днів, тому не розслаблялися і навіть не пробували відвідувати щось особливе, що є саме в Казахстані. З тої самої причини ми намагались об’їхати Алмати по кільцю, але за відсутності вказівників на дорогах, ми таки в’їхали на територію колишньої столиці Казахстану. За інших обставин це, може, було б дуже навіть приємно, проте в нашій ситуації - це був загублений час, а також втрачені гроші. Довелось платити штраф за те, що старенький Запорожець трохи більше викидає СО в атмосферу, ніж дозволено відповідними нормами. Чим ближче ми наближались до китайського кордону, тим гостріше ставало питання про подальшу долю Запорожця. Шанси покататись на ньому по території піднебесної імперії виглядали дуже примарними (не через його неспроможність - він то якраз і був готовий, але за всіма, вартими довіри, переказами китайці-бюрократи не пропустили б) та й зрештою економічно невигідним (76/80 бензину там нема, на гірських дорогах витрати бензину значно б зросли). Вертатися назад теж було б трохи дорогувато.

Найраціональнішим виглядав варіант продажу. В містечку Арал нам пропонували за авто $ 100. Там ми також дізнались, що з наближенням до Алмати ціни на Запорожці знижуються, і реально його можна буде продати десь за $ 50. Це аж ніяк не додавало оптимізму, однак я не втрачав надії і вірив, що здоровий глузд переможе та вдасться продати таку машину за пристойну ціну.

Ми прибули на кордон в неділю під вечір. Періщив дощ, перехід, зважаючи на пізній час та вихідний день був закритий. Нам треба було дізнатись всі деталі перетину кордону, щоб наступного дня не було жодних проблем. На жаль, ми так і не отримали відповіді на питання, що нас цікавили, зате хлопці розважились, переглядаючи штампи в наших паспортах та слухаючи розповідь про нашу подорож і подальші плани.

Десь за кілометрів 50 перед кордоном є містечко Жаркент, там ми й вирішили пошукати наступного власника моєму Запорожцю, а заодно і нічліг. Наші сподівання не були марними. Після того як розпитали кількох перехожих про можливість продати Запорожця, дізнались адресу місцевого умільця, який ремонтує такі ТЗ. Ми сподівались, що він матиме інформацію про потенційних покупців і ціни. Руслан, а саме так звали того майстра, трохи повагавшись, таки погодився допомогти нам із продажем. Однак це аж ніяк не могло бути справою одного дня, тому навіть у випадку продажу авта, потрібно було б повертатись до дому через Жаркент, щоб забрати вторговані Русланом гроші. Крім всього іншого, ми ще й попросили дозволу переночувати. Звичайно ж нам не відмовили і на наступну ніч подвір’я нашого гостинного господаря перетворилось на невеличкий наметовий табір. Наступного ранку треба було надати машині більш-менш товарного вигляду, бо після кількатисячного пробігу вигляд Запорожець мав трохи несвіжий. Ми дружно взялись за миття, і скоро машина вже виблискувала на сонці своїми червоними боками. Крім того нас ще чекала одна невідкладна справа - потрібно було зареєструватись. В паспортному столі, так само як і в РОВД (районному відділенні внутрішніх справ) ми трошки потратили часу, але то не було марним. Ми мали чудову нагоду поспілкуватись з місцевими. Одразу ж знайшлися люди, що знали про Україну не тільки з розповідей. В основному то були чоловіки, які або відбували військову службу в Україні, або ж служили разом з українцями. Було дуже приємно, що в переважній більшості випадків враження про Україну і українців були позитивні.

Наш казахський друг Руслан довіз нас до кордону на своєму Запорожці. Хоч відстань і була доволі невеликою, близько 50 км, доводилось двічі зупинятись, щоб остиг двигун. Різниця між цим авто і моїм Запорожцем була настільки разючою, що не довго думаючи я кардинально змінив плани - вирішив не продавати машину, а таки повернутись на ній до дому.

На цьому й завершилась наша подорож на Запорожці Росією і Казахстаном. План був дуже амбітний, але, не зважаючи на всі перешкоди, нам вдалось його здійснити сповна. Мало хто вірив у можливість проїхати Запорожцем таку відстань, загалом десь 6000 км. Однак зробивши це, ми ще раз переконались, що немає нічого неможливого в цьому світі, потрібна лиш віра і дія.

Хоч казахська земля була для нас досить гостинною, залишали ми її без жалю. По-перше тому, що збирались ще туди повернутись, а по-друге, наші думки вже давно були спрямовані набагато далі на Схід. Схід про який ми багато читали і чули, та який однаково був для нас цілковитою загадкою. Відкривати для себе Схід та по-можливості розповідати і про себе ми сподівались далі мандруючи країнами Азії.

Дякуємо за допомогу в організації проекту компанії НТОН мобайл, Союзу українців у Великій Британії, страховій компанії „Галінстрах”, магазину туристичного спорядження „Команчеро”, Львівській пивоварні