Малайзія - дуже прогресивна та організована країна, але це має як свої переваги так і недоліки. Всіх іноземців по декілька раз попереджали про суворі малайзійські закони. Несвідомих громадян та гостей там виховують великими штрафами, а злісних порушників (наприклад тих, хто перевозить наркотики) там просто страчують. Але основним недоліком, що напряму стосувався нас, було те, що природна краса тут часто захована у національних парках, де треба дотримуватися сурових правил та платити гроші за вхід. Також недоліком розвинутості та багатства країни є те, що все тут порівняно дорого. Але є і переваги, такі як швидкий автостоп по автомагістралях та дуже дешеві авіа перельоти по країні.

22-мільйонна Малайзія сильно відрізняється від сусіднього Таїланду не тільки законами, але й культурою народу. Коли в Таїланді майже всі - буддисти, в Малайзії майже всі - мусульмани. Мусульманство дуже серйозно практикують саме корінні малайзійці, але вони дуже мирно вживаються з китайською та індійською меншинами. Те, як ця багатокуьтурна та різношкіра спільнота гармонійно існує в межах однієї країни викликає захоплення та є ще одним дуже гарним прикладом "прогресивності" Малайзії. Не марно лозунгом на їхніх туристичних брошурах є: "Малайзія - справжня Азія". Тут - у сплетенні різних культур можна знайти багато чого принесеного з різних куточків азійського світу. Також, дуже часто та майже всюди відчувається вплив британців, які мали Малайзію за колонію аж до 1957 року. Англійський дух тут глибоко пустив своє коріння. Багато малайзійців по справжньому двомовні і часом, навіть в розмові між собою, перескакують з малайзійської на англійську мову.

Малайзійський кордон ми перетнули під вечір.   Від’їхали з попутною машиною кілометрів п’ятдесят   та розставили намет на рівненькому трав’яному газоні автозаправки на околицях міста Алор Сетар. Наступного ранку нас підібрав один дядько та погодився підкинути на 200 км в напрямі Малайзійської столиці - Куали Лумпур.   Водій виявився справжнім малайзійцем (тобто темношкірим та малайської народності) і, відповідно, палким послідовником Корану. Він нам розповів, що це - обов’язок кожного мусульманина бути гостинним та купив по дорозі нам сніданок. Так ми дізналися що то за ранкова страва Насі Лемак - завернутий у папір рис з яйцем та підливкою. Наступний дядько що нас підібрав був малайзійцем-китайцем, що їхав на бізнесову зустріч до столиці, то ж він і підкинув нас до самого центра Куали Лумпур.

Це амбіційне та сучасне місто вражає здалеку. У небі Куали Лумпур над будинками та хмарочосами, заплетеними у сітці доріг та підвішених над землею залізниць, домінує, до 2003-го роки найвища будівля у світі, - вежі-близнюки Патронас. На малайзійській мові Куала Лумпур означає "божевільне гирло". Це місто, як і багато інших столиць, і справді божевільне: з нескінченними потоками машин на широких дорогах, поспіхом та гамором, що панує всюди та ніколи не згасає. З часом здається що це божевілля найсучаснішого з бачених раніше міст не приносить багато доброго. Ми побачили що люди тут трохи менш щасливі ніж в Бангкоку, з якого ми приїхали. Було трохи менше посмішок на обличчях навколо, трохи більше поспіху та заклопотаності. Це місто побудоване не для того, щоб люди почували себе в ньому зручно та затишно. Вулиці Куали Лумпур сплановані в першу чергу для машин, а на перехрестях зелене світло для пішоходів, часом, настільки короткочасне, що потрібно підбігати. Та й хмарочоси здається лише пригноблюють свідомість та спонукають людей повірити, що єдиний спосіб вижити в цьому місті - йому підкоритися.

Але нам пощастило. В Куалі Лумпур на нас чекали друзі. По приїзді ми одразу поселилися в готельчики в самому центрі (в районі відомому, як Китайське містечко) та поїхали на південно-західну околицю міста щоб зустрітися з Сабріною... Хто не знає, Сабріна це малайзійська дівчинка яка минулого року почала вивчати медицину у Івано-Франківську і з якою ми познайомилися в квітні на Драгобраті. Після того вона два рази приїжджала до нас в гості у Львів і, нескромно кажучи, ми її так заразили своєю гостинністю та й мабуть духом славного міста, що вона вирішила змінити університет та продовжити навчання у Львові... Цього ж разу Сабріна мала піклуватися про нас. Ну і робила вона це навіть краще ніж ми на те заслужили. Наступних два дні ми гуляли по місту, пробували різноманітну їжу та фрукти, ходили на святкову вечерю з Сабріниними батьками, де мали змоги спостерігати малайзійські народні танці, вилізли на "небесний" міст між двома вежами Патронас (нажаль, тільки на висоту 170 метрів з можливих 452 - вище туристів не пускають).   Проте, найсильніші враження справили не архітектурні дива, а коли ми за Сабріниною порадою спробували фрукт "дуріан" (див. фото http://east04.vbk.org.ua/photos/thailand_kitchen/PDRM0330.JPG/view). Ми наві n ь не змогли дожувати першого шматка того (як вважають в Малайзії смачного та солодкого) фрукта. Дурницею також було й те, що ми його почали їсти в нашій кімнаті - і потім цілий день ми не могли позбутися сильного запаху сечі та зіпсованої цибулі.

Також Сабріна для нас організувала мандрівку на східний острів Борнео   (куди ми їхали вже втрьох - разом з Сабріною). Виявилось, що до провінції Сабах, де   знаходилася гора Кінабалу, дістатися можна лише літаком. Нам вже відступати не було куди і ми лише були вдячні долі що в Малайзії є прогресивна Інтернет авіа компанія www.airasia.com і квиток нам обійшовся лише в 110 малайзійських рінге (1 доллар = 3.8 рінге). Як за переліт приблизно в 2 тисячі кілометрів це була чесна ціна. З неприємного також било те що околиці гори Кінабалу виявилися національним парком і нам прийшлося платити додаткові гроші за дозвіл на сходження. Все там було організовано як на нас аж занадто ретельно. Ні кроки від встановлених правил - чисто по малайзійськи. Потрібно було підніматися в групі з провідником та обов’язково ночувати одну ніч на півдороги до вершини у гуртожитку. Слабі спроби порушити цей нудний, як для прогресивних українських хлопців, розпорядок закінчилися невдачею. З базового   табори я переліз через паркан (серед гори!) та спробував сходити в розвідку на вершини ще в перший день. На півдорозі мене злапали, повідомили по рації базу та наказали повернутися. Наш провідних дістав від начальства серйозний втик і чекав мене під хатою. Ну не було на то ради. Як це кажуть про будь яки країну: "Будучи в Малайзії - чини по малайзійськи". Тож я й пішов на гору зі всіма наступного ранку. Але тоді ні нам ні всім решта не дуже пощастило. Кожен день сходження з базового табори на вершину починається десь о другій-третій годині ранку. Це робиться для того щоб встигнути на гори на сам схід сонця. Кажуть, що ранковий вид з велетенського куска граніту (висотою 4095 метрів), яким є гора Кінабалу, це - обов’язково незабутнє враження на ціле життя. Наше нещастя того дня було в тому, що падав холодний дощ, дув сильний вітер, і з гори нічого не було видно. З нашої грипи в сім чоловік на вершину вилізли тільки ми з Любком (дуже нема чим хвалитися, бо всі решта були дівчата). Навіть поблизу екватора на висоті 4000 метрів в погану погоду дуже холодно та неприємно. То ж ми швиденько сфотографувалися з українським прапором та поспішили до низу. Нам ще було що досліджувати перед поверненням на материк.

Наступні два дні ми провели на двох маленьких островах за десяток з гаком кілометрів від побережжя поблизу містечка Кота Кінабалу. Тропічні острови це - краса яку просто неможливо повністю описати. Таке треба побачити на свої очі. Це - не тільки білий пісок, пальми, чиста та цілий рік тепла вода. Для того щоб відчути справжню неземну красу, потрібно вдягнути маску з трубкою та занурити голову у воду. Цей підводний світ вражає безмежно. Тим, хто бачив Диснеївський мультик "Шукаючи Немо", хай знають, що змальований там дуже гарний кольоровий морський світ є лише спрощеним відтворенням реальності. Аж важко повірити, що таке може існувати насправді. Ти пливеш за   пів метра від найдивовижніших коралів, безмежно різних кольорів та безмежно дивних форм. Це - зовсім інший світ. Це як потрапити на іншу планету. Не менш дивують і морські істоти навколо. Ви знайдете тут рибу най божевільніших форм та найяскравіших кольорів.   Цей світ не знає страху перед людиною і, часом, несподівано ти опиняєшся оточений зграєю риб, які пропливають за сантиметр від маски. Тут є риба   розфарбована у всі кольори райдуги, грубша чи вища ніж довша. Є також нахабна риба, що не має жодного страху, і навіть одного разу вхопила мене за пальця. І це так просто, занурюєшся у воду і ти - в зовсім іншому, химерному світі, де все навколо вражає як ніщо інше, раніше бачене в житті.

Ну але потрібно було повертатися назад. Сабріна ще раніше замовила собі квиток на літак, а ми ж вперто твердили, що літати літаками то - несерйозно, і що ми спробуємо знайти човен до материка. Виявилось що єдиний теоретично можливий варіант це якесь вантажне судно, що пливе до Куали Лумпур як мінімум три тижні. Стільки часу в нас не було, тож прийшлося і нам замовляти літак. Найдешевший варіант був переліт не до столиці, а до міста Джохар Бару, що на самому півдні материкової Малайзії, та що межує з Сінгапуром. Звідти ми за день добралися до Куали Лумпур, пробули там ще пів дня, з’їли прощального тортика разом з Сабріною, та вирушили на північ - в напрямку Бангкоку. Нарешті ми почали рухатися додому!

Відстань від Куали Лумпур до Бангкоку ми подолали автостопом трохи більше ніж за дві доби, або за неповні три дні. Весь шлях з Джохар Бару був просто чудовий і незважаючи на те що ми зупиняли машини тільки вдвох (що дуже не рекомендується досвідченими автостопщиками) ми рухалися швидко та впевнено. Мало того, не проходило і дня щоб нас хтось не годував. А один водій вантажівки навіть запросив нас до себе у готельний номер на ніч. Тай, загалом, ми зустріли багато цікавих людей по дорозі. Вони обов’язково розпитувалися про Україну і самі розповідали багато чого. Ми, навіть, знайшли потенційних бізнесових партнерів на майбутнє. Нам пропонували співпрацю виробники мила з пальмової олії, і також казали про можливість запрошувати українських студентів на короткотермінову роботу до Таїланду. Також просив нашої інформаційної допомоги дядько який імпортує до Малайзії метали та виробляє трансформатори. Але найцікавішим співрозмовником виявився гуру малайзійських тібетських буддистів, який у машині прочитав нам ґрунтовну лекцію про буддистьську філософію та історію. Було так цікаво, що ми навіть не зупинили його, коли він звернув з головної дороги та завіз нас до своєї хати (куди нам зовсім не треба було).

Нам також доводилося багато розповідати людям про те що коїться у нас на Україні.   Часто питали, які продукти виробляє Україна, та висловлювали припущення, що Малайзія сильно відстає від нас (імідж прогресивної та багатої Європи виявляється розповсюджується і на нашу країну). Саме малайзійці найбільше знають про Україну, і це, в першу чергу, через багатьох малайзійських студентів, що вивчають в нас медицину. Багато хто знає, що в Україні іноземні студенти можуть отримати хорошу освіти за помірну плати.

Загалом, в Малайзії ми дізналися багато чого цікавого. також ми там витратили найбільше грошей ніж де інде в азійських країнах. Для прикладу, щоб купити смачну кави та шматок торта в улюбленій Сабріниній мережі кафе "Coffee Bean" потрібно було заплатити 11 та 7 малайзійських рінге (15 та 10 гривень). Також дорожче коштувало проживання (20 рінге за кімнату на двох у Куалі Лумпур) та їжа. Це вперше ми мусили весь час платити за повну страву у столовій більше одного долара.

Але що б там не було, ми справилися з нашою місією та повертаємось додому на Україну. На нас ще чекає Таїланд, Лаос, Китай, Казахстан та Росія, але після того, що ми вже проїхали, ця відстань не лякає. Здається, що того Сходу не так вже й багато, та що додому вже дуже близько.

11.08.04 Андрій, Бангкок, Таїланд