Коли подорожуєш, то обов’язково на шляху зустрічаєш багато цікавих людей. Навіть є теорія, що можна сміливо вирушати кудись у далеку дорогу самому, і ти по дорозі обов’язково знайдеш друзів, які їдуть саме туди, куди й ти. Так у поїзді з Агри до Делі ми підчепили німця Маркуса. Ми з Любком знову сиділи в тамбурі, куди і примостився той хлопака. Через 10 хвилин після того, як рушив поїзд, він перепитався нас, чи то точно поїзд до Делі, і полегшено зітхнув, як ми його запевнили (наскільки могли), що ми так думаємо. Потім Маркус поселився з нами у готелі, і ми його часом рятували своїми запасами туалетного паперу і таблетками від шлунка. За що він по вечорах, як йому легшало, часом пригощав нас пивом. Одним словом, жили ми дружньо.

Саме через Маркуса ми і вирішили по дорозі з Делі до Калькутти зупинитися в старому та повитому легендами містечку Варанасі. Ну не тільки через Маркуса. Була ще одна причина. Трохи налякані попереднім досвідом, ми очікували на 24-годинну мандрівку в поїзді з деяким хвилюванням. Тож розбити шлях на два етапи здавалося безпечним вибором. Крім того, їдучи дві ночі в поїзді, нам не треба було турбуватися про ночівлю.

Ще в поїзді до Делі Маркус сказав, що, якщо це виявиться поїзд назад до Варанасі, то він вже цього не витримає і закінчить життя самогубством. Така характеристика міста тільки зацікавлювала. Тим більше, що потім він додавав, що ми обов’язково мусимо туди поїхати, бо то страшенно гарно і незвично, а ранкова мандрівка човном по річці Ганг — це просто незабутні відчуття.

Дядько, що продавав квитки, сказав нам, що поїзд прибуває до Варанасі о 4.30, тож, коли ми прокинулися о 4.36, то я майже запанікував. Але все виявилося гаразд. Нас заспокоїли, сказавши спочатку, що ми прибудемо через півгодини, потім сказали, що о 6-тій ранку, насправді ми вийшли десь півсьомої. Часом краще запізнитися, ніж би все було б вчасно. Залишивши речі в одному готелі та сторгувавшись з дуже худим велорікшою за 10 рупій, ми поїхали до річки. Там також поторгувалися з 10-15 хвилин, і нам дали човна зі стареньким дядьком на веслах. Він веслував якось трохи в’яло, і ми вирішили йому допомогти. Але, як виявилось, не все так просто як здавалося. Ні в мене, ні в Любка краще не виходило. Весла в човна були бамбукові і погано контрольовані. Тож ми віддали діду його роботу та повсідалися, щоб спокійно спостерігати, що діється на березі. А там було справді ціле видовищне дійство. Кажуть, на тих семи кілометрах, де Ганг тече через місто, щоранку в його священній воді омиваються 60000 індусів. Це і малі, і старі; і чоловіки, і жінки. Згідно досліджень, рівень фекальних бактерій у воді перевищує норму у мільйони разів, тому не дивно, що там можуть купатися тільки стійкі до майже будь-якої зарази місцеві. Крім того, в річці перуть, скидають сміття, рештки кремацій та часом просто людські тіла. Вздовж усього берега Гангу збудовані ритуальні хатки (пристані), більшість з яких зараз використовуються для купання, але деякі — і для кремації. Це тут звична щоденна справа, споглядаючи на яку та слухаючи чиїсь розповіді можна дізнатися багато про індуїзм. Але також - це серйозне навантаження на свої сдомість та відчуття. Суміш запаху коров’ячого лайна, бруду, диму кремаційних вогнищ; спека; а також нав’язливі та неприємні типи, що вмовляли нас (скоріше вимагали) пожертвувати якісь гроші. Це хоч і може бути цікаво пережити, але довго витримувати таке без потреби не хотілося. То й попленталися ми у напрямі готелю. По дорозі нас знову зустрічали якісь непривітні люди, один, ніби-то привітний, в решті-решт завів нас до магазину з шовком (тут так роблять усі: якщо у Варанасі вас хтось запросить до себе до хати на чай, можете бути певні - вас заведуть до якогось магазину і будуть вмовляти щось купити). Від такого ставлення часом навіть пропадає бажання гуляти по ніби-то цікавому місті.

Тому ми з радістю сіли у наш поїзд. Мандрівка почалася незвично, бо до нас в купе підсіли поліцейські, які на шнурку тримали трьох прив’язаних один до одного злочинців. Потім вони вийшли, і як ми вже вляглися спати, підійшов кондуктор і сказав, що вночі ми краще дивилися би за своїми речами. Після того я цілу ніч крутився і погано спав. Ну але, мабуть, він мав рацію. Місцеві кладуть свої сумки та черевики під голову, це значить, що і, справді, лишати їх без нагляду ризиковано.

Ну але, слава Богу, і ми, і наші наплічники щасливо доїхали до Калькутти. А тут вже було все по-іншому. Тут нема ні жахливо приставучих людей, ні велорікшів, і чистіше на вулицях. Ну але також і нема чогось такого, що б було нове та захоплююче. Великі міста часто подібні. Тож ми займалися урбаністичними експериментами. Покаталися на метро і відвідали індійське кіно в прогресивному кінотеатрі. Я безболісно пережив романтичну мелодраму, а Любко здійснив свою давню мрію.

Завтра зранку ми летимо в Бангкок. Нарешті ми досягнемо моря.