Наступного дня, зранку, на даху маршрутного автобуса, ми дісталися Наяпулу, звідки і розпочали похід до Базового Табору Аннапурни ( ABC ). У цьому кліматі важко іти в денну спеку, а вечорами за звичай починається а злива, тому найкращим часом для ходьби є години від шостої ранки і приблизно до другої дня. Ідучи таким чином всього лиш по 6-8 годин на день, ми долаємо порівняно невеликі відстані. На ночівлю зупиняємося у готелях останніх вздовж нашого маршрути безліч і усі вони пустують, так як не сезон. Це коштує 50 рупій з людини 2\3 долара. Кажуть, що теперішня кількість туристів це всього лиш одна п’ята від звичайної і така ситуація в основному спричинена політичною ситуацією в країні.

Геннадій і Оксана з самого початку розраховували на готелі, а ми захопили Любка намет. Забігаючи вперед, скажу, що нам так і не довелося його розставити жодного разу. Легше попроситися у номер готелю до наших колег. Господарі ідуть на зустріч з нас п’ятьох це коштує, як коштувало би за двох.

День перший. Стежка, по котрій ми йдемо, спочатку пролягала світлою широкою долиною поміж безлічі рисових терас, а потім заглибилася у джунглі. Серед дерев переважають рододендрон, бамбук, та деколи дуб. Весь ліс увитий ліанами. Що стосується звірів, то поки що ми бачили лиш мавп. Безліч різноманітних комах, що в середньому більші за розмірами, ніж у наших широтах.

Ця стежка є єдиною дорогою, що з’єднує між собою ряд гірських сіл. Ті з них, що лежать вище в горах в основному орієнтовані на готельний бізнес займатись землеробством тут важко. Єдиним транспортом є мул суміш осла з конем. Ми не раз переганяли цілі каравани цих істот, навантажених усіляким крамом для готелів. На зустріч вони ішли пусті.

Місцевий люд є веселим і привітним і в той же час не надто нав’язливим, як часто було, скажімо, у Катманду. На деяких будинках красуються написи   Comunist Party of Nepol ( Maoists ) але я так і не зміг зав’язати бесіду з їх жителями більшість тут усе ж таки не говорять   англійською (чи може не завжди хочуть?).

День другий. У селищі Gorepani ми зупинились у готелі під назвою See You , чим були дуже задоволені. На вечерю замовили типову непальську страву Dal Bhat . Дал по непальськи (чечевічная похлебка), бхат - рис. Обидві ці складові страви весь час поповнюються господарем по мірі їх поїдання. Крім того, присутні салат із маринованих паростків бамбуку та бобів, та гостра приправа. Також ми спробували chapatti - непальський хліб.

Вечором всі відпочивали хто як міг: ми з Андрієм мали пару партій у шахи, Оксана із Генкою активно знайомились із іншими гостями готелю, а Любко захопився непальською грою Karimbot - щось середнє між більярдом і Чапаєвим . Він декілька раз майже виграв у свого місцевого супротивника.

День третій. Як вчора було заплановано, о пів-п’ятої ранку господар   повів нас на гору Poon Hill , що на 200 метрів вище готелю і абсолютна висота котрої становить 3210 метрів над рівнем моря. Ми розраховували, що якщо нам пощастить і хмари розійдуться (а це часто трапляється саме у цей час доби), то з гори відкриється чудовий вид на Anapurnu . Нам ненадовго, але усе ж таки пощастило цього не передати словами.

В цих лісах, вище висоти 2000 м. і до 3-4 тисяч починається володіння п’явок. Вони всюди. Якщо б ви тут загубили свідомість, скажімо на півгодини, то так би і не прийшли до тями у вас би не залишилось крові. Ці негідники вводять якусь речовину, що розріджує кров і ранка після них тривалий час може кровоточити. Наші шкарпетки поступово стають червоними.

Мої спроби навести контакти з повстанцями мабуть, що є марними кажуть вони сюди приходять в сезон, щоб заробити на податках. Ті ж, хто їх підтримує впевнений, останніх багато трапилось нашому шляху, або не хочуть говорити, або не володіють англійською.

День четвертий. Далі села Chomrong не ходять навіть мули. Лише носії спроможні доставляти вантажі у готелі, що знаходяться вище. Для цього вони використовують плетені із лози кошики, що утримуються за спиною завдяки стрічці, котра опоясує чоло. Руками кошик лише підтримується. Відповідно до віддаленості того чи іншого готелю, зростають і ціни. Так, якщо в Najapuli у початковій точці нашого маршрути, далбат коштує 75 рупій, то на ABC - 200.

Тут росте багато коноплі ми з Бандриком сушимо декілька жмутків на наших рюкзаках про всяк випадок. Зупинились у містечку Sinuva у Sherpa Hausi - пристойне місце. Ввечері мали можливість ознайомитись із народними непальськими інструментами: матал - барабан типу там-там, і сарінге - маленька чотирьохструнна гітарка, видовлблена з дерева, часом на ній грають за допомогою смичка. Заварили з Андрієм чай із коноплі - ефект нульовий. Спробували жувати саме листя - огида! Наразі, продовжуємо сушити.

День п’ятий . Я мушу визнати, що існують певні розбіжності між мною і хлопцями стосовно того, якими ми бачимо цілі і темпи подібних мандрівок. Мені здається, що мало лише хотіти подорожувати - слід тривалий час готуватись до подорожей фізично і психологічно. Я із розумінням і повагою ставлюся до стилю своїх колег - він безумовно має свої переваги. Хлопці проводять більше часу у великих містах, що дає їм змогу комунікувати із більшою кіл кістю місцевого люду, вони більше ніж я мотивовані що до вивчення різноманітних культурних пам’яток.

Коли ж ми попали у гори, то наші темпи і цілі виявилися настільки різними, що це явно спричинило дискомфорт у групі. Мене завжди цікаво потрапити туди, де мало хто був, а для цього потрібно лише одне - прикласти більше за інших вольових зусиль. Я просто фізіологічно не можу спати по 15 годин, що без проблем вдається хлопцям у цьому поході. Мене куди менше цікавлять комфортні готелі і смачна їжа, і куди більше околиці масиву Анапурни. Припускаю, що читача також.

Сьогодні мані здається, що розділення є неминучим. Я іду ці п’ять днів до базового разом із групою, але це трохи нагадує повільну тортуру. Наші найближчі цілі також різняться - хлопці мріють про купання в гарячих джерелах і збираються там провести день, я - про маоїстів, про ходження, про будь-які авантюри.

У нас різні темпераменти, різні цілі, різні стилі, але це не значить, що наш спільний проект завершується. Думаю, що навпаки - подорожуючи різними шляхами і на різний манер, ми лише принесемо більше різноманітних вражень у нашу спільну справу.

Перед стартом, у чисел них наших інтерв’ю ЗМІ, я не раз висловлював думку, що маршрут нашою мандрівки завжди буде залишатися відкритим. Тепер я думаю відступити від запланованого нами шляху і таким чином запропонувати читачеві відвідати разом зі мною іще декілька країн азіатського континенту. Любко ж і Андрій продовжуватимуть надсилати репортажі згідно запланованого нами маршруту.

День шостий. Остання година підйому до ABC , що знаходиться на висоті 4160 м. над рівнем моря, далась мені нелегко. Тіло немов обважніло, зменшився м’язовий тонус, злегка крутилась голова. Навіть пологий підйом у такому стані є непростим. Я різко відчув це десь на 3700 і продовжував іти, але зате при наближенні до ABC ці, пов’язані із висотою, симптоми дещо послабли.

Я завжди трошки відривався уперед. Цього ж разу решта групи прийшли лише через дві години. Оксані і Геннадію важкувато дається цей пішохідний похід, але слід визнати, що обидвоє тримаються належним чином.

День сьомий. Ну нарешті троха си маємо справжнього рок-н-роллу! Близько 6-30 ранку ми з Андрієм вирушили на схили гори, що зветься Tent Peak . Закували в рюкзак відповідний одяг, фотіки, енерговмістну їжу (суміш горіхів та сухофруктів і декілька фруктових батончиків), 7 ампул глюкози, флягу, льодоруб, карту і компас. Саме у цей час вперше розійшлись хмари і ми побачили на дні якої бездонної ями ми знаходимось! Нас оточували далекі засніжені піки і вертикальні стіни. У сторону одного із тих піків - найнижчого, як свідчила мапа, і пролягав наш шлях.

Спершу довелося перетнути льодовикову морену, котра мала не більше 700 метрів в ширину, але зайняла нам більше години. Морена - це хаотичне звалище уламків гірських порід, розміром від невидимих людському оку частинок глини, до глиб розміром із багатоповерховий будинок, що суцільним шаром покривають долинний льодовик. В сезон мусонів (літом) льодовик тане, завдяки чому поверхня морени нагадує суцільне поле гірок (як у пісочному годиннику), та воронок. На дні останніх як правило утворюються озера, а їх круті льодяні стіни весь час тануть, провокуючи безперервні осипи каміння. Ці стіни часто тануть нерівномірно, утворюючи над поверхнею озер гроти, печери, карнизи - рано чи пізно ці морфологічні утворення обвалюються.

Ми бачили озерця в діаметрі від декількох, до сотні метрів, пісочно-годинникові гори висотою до 50 метрів. Іти по таким утворенням надзвичайно важко і доволі небезпечно. Будучи недосвідченими з першу ми пройшли по самому гребню такої гори, а зробили висновки, лише коли озирнулись і побачили як небезпечно нависає каміння над крутою льодовою стіною та над чорною водою. Якщо потрапити у таку пастку, то дістатися із неї уже не можливо.

Далі наш шлях загороджувала вертикальна скеля на стіна, подолати котру можна було лише у місцях, де її розрізали потоки - ті часом бігли каскадами, а часом більш-менш пологими скатами. Ми трохи обійшли стіну і знайшли достатньо пологий підйом по дну такого струмка. Дісталися на першу поличку, за котрою нас очікувала іще одна стіна, на цей раз набагато вища. Наш струмок губився у звивинах скельного каньйону. Ми продовжували іти по ньому і через півкілометра наткнулись на стіну водоспаду. У цьому місці лівий схил каньйону ставав пологішим і виглядало на те, що по ньому можна буде піднятися. Так ми і зробили, таким чином оминувши перешкоду. Далі нахил схилу був не більше 45 градусів і наш струмок уже утворював у ньому не каньйон а v -подібну долинку.

Раптом знову, одночасно зверху і знизу прийшли хмари - більше того дня ми нічого не бачили. Уже тривалий час я почував себе якось в’яло і сонно. Відпочинок зовсім не поновлював моїх сил. Організм Андрія краще реагував на висоту. Я підіймався усе повільніше, а відпочивав усе довше. Використали усю глюкозу, перекусили. Пройшли іще трохи, але! У нас було в запасі іще години зо дві, але ми усе-таки вирішили повертатися і не помилились, як показало майбутнє.

Швидко спустились до морени - скидати висоту, навіть на крутяку легше - з кожною сотнею метрів дихається вільніше. Морену перетинали в туман, орієнтуючись по турам, але останніх було так багато і вони були розташовані настільки хаотично, що ми таки трохи попетляли, аж доки не дістали компас. Вийшли до протилежної стіни морени і пішли уздовж. Десь тут, на сотню метрів вище знаходиться наш базовий табір. Врешті решт ми вирішили штурмувати цю стіну в лоб.

Доки Андрій ходив у розвідку, я внизу намагався уникнути тих каменюк, що сипалися з під нього. Здається є така древня комп’ютерна іграшка. Діставшись верху, Андрій крикнув, що усе гаразд. Його шлях, як я спостерігав знизу, явно включав у себе елементи скелелазіння, що з рюкзаком, котрий залишився мені, виглядало мало можливим. Я вирішив траверснути, і справді, знайшов пологіший підйом. Перед самим гребенем нависали велетенські каменюки, мало того, це все було живим - тобто в любий момент могло посипатись.

Я схопився за якийсь камінь, розміром із кавун - той випав зі свого місця і тепер я мусив тримати його, щоб не полетіти разом із ним. Я з жахом зауважив, що він підтримував інші каміння наді мною, набагато більші за розміром. За гребенем виявилась долина нашого табору.

Коли повернулись, а це трапилось незадовго до контрольного часу, то знайшли усіх наших друзів у своїх ліжках - вони страждали від гірської симптоматики. Того ж вечора ми спустились на 300 метрів нижче в базовий табір Machapuchare .

День восьмий . В шостій ранку я розпрощався із нашою милою компанією і далі ішов цілий ден - фактично чотирнадцять годин поспіль. Єдиний раз зупинився близько першої години на гарячих джерелах за Chomrongom .

Ці джерела розташовуються у безлюдному місці, в джунглях, на березі бурхливої річки. Під ними побудовано два мініатюрних басейни, що дають змогу занурюватись у приємні температури воду. Я був там сам і звісно наголяса. Як не хотілось виходити із теплої води у прохолоду гірської ущелини!

Тут же неподалік я замовив свій сніданок - смажену картоплю, котра, за місцевими традиціями, спочатку вариться, а потім нерозрізаною, як є, підсмажується у якомусь соусі зі спецій і цибулі. Ця бульба подається не як гарнір, а як окрема страва.

Другу половину дня я йшов під справжньою тропічною зливою і це робило мою прогулянку навіть приємнішою. О 19-30 - точнісінько коли тут згасає день, а на цих широтах це відбувається надзвичайно швидко, я дістався Ulapulu    місця, звідки ми розпочали наш маршрут і де його закінчуємо. Тут я повечеряв і поселився в готелі.

В моїх колег цей відрізок шляху займе мінімум три-чотири дні. Отож, мені вдалося зберегти по меншій мірі два дорогоцінні дня для нових пригод. А вони безумовно знову очікують нас, любі друзі.

Ігор Маркін

Покхара. 06.07.2004