Напрошується декілька гіпотез щодо того, чому китайський уряд на території окупованого ним Тібету надає перевагу "багатому" туризму на противагу масовому. Політичні мотиви - це перше, що спадає на думку, адже це обмежує небажаний доступ іноземців до сепаратистсько налаштованої автономії. Цілком можливо, що вирішальними є економічні мотиви - можливо "багатий" туризм є загалом прибутковішим. Ну і не виключно, що таким чином влада дбає за збереження екології та етносу регіону. Думаю, що до кінця нашої подорожі Тібетом ми зможемо з високою достовірністю відповісти на питання, котра із цих причин є домінуючою, або ж відкриємо якісь нові мотиви прийняття такого дивного закону.

Наразі нам є відомою офіційна версія CITS (china international tourist service)   - мовляв це все робиться заради самих же туристів, адже на теренах, де уздовж доріг на 400 кілометрів може не бути жодного населеного пункту, важко якимось інакшим чином забезпечити необхідний рівень безпеки для міжнародних гостей. Звісно таке пояснення нас не задовольнило. А як же тоді бути, скажімо, професійним альпіністам, гірським туристам, водникам тощо? Навіщо їм нав’язують цей безглуздий і дорогий тур? На це питання ми не дістали відповіді в CITS . Коли ми зустрілись з Андрієм, нашим радощам не було меж. Він пройшов важким шляхом - якраз через пустелю Такла-Макан, де дороги майже не було і де проходило одна попутка на дві години.

Вечір ми провели у Інтернет клубі, а коли вийшли було уже темно. При мені були мій фотоапарат, штатив і спалах. Я загубив хлопців, забув про них. Це, загалом звичайне, місто розцвіло в ночі. Я забув про усе, крім сексуальних форм ночі, крім її звабливих неонових очей, крім її наркотичного теплого подиху. Я бачив її тіло крізь об’єктив, я майже торкався його, я задихався її вітряним волоссям. Навколо збирався натовп, але я це помітив не одразу - лише, коли випадково ударив ліктем по носі одного надто цікавого зіваку. Ці люди, як і усякі інші не бачили і малої долі її краси, вони бачили лише шаленого фотографа-іноземця.

Тоді я захопився зйомкою одного вуличного шинку, де на відкритому вогні готували різноманітні м’ясні страви. Ті декілька його відвідувачів, що так щедро погодились на зйомку, запросили мене скуштувати м’яса із пивом. Я не встигав доїсти один шашлик, як хтось подавав наступний і я ніяк не міг спорожнити свого бокалу пива. Коли я пішов далі, то дізнався, що двері усіх нічних клубів відкриті для іноземця із камерою - ніхто навіть не питав за гроші.

Переговори із CITS та Tibetian Tourist Administration ні до чого не призвели. Два дні нам зайняло знайти автобус до Лхаси, що погодився би узяти нас, як несанкціонованих туристів. Ми домовились за ціну, котра є нижче звичайних - за 600 юней з чоловіка. (трохи менше 100 USD ). Першого дня ми довго намагались зловити вантажівку, або ж перехопити маршрутний автобус на виїзді із міста - на тій дорозі, де мене зупинили два дні тому. Крім того, ми відвідали дві із трьох автобусних станцій. На Tybetian Bus Station, станції, звідки відправляють офіційні тури в Тибет, до нас приєднався Ріо - мандрівник із Японії. Його маршрут частково співпадає із нашим.

Дві години було потрачено на переговори із якимись підозрілими типами бандитської зовнішності, що явно не тямили у перевезеннях, зате наполегливо вимагали, щоб ми їм заплатили наперед. Я трохи співчуваю хлопцям, але їм не вдалось нас кинути.

Ми уже третій вечір поспіль проводимо у Інтернет клубі, а третю ніч - у квартирі гостинних Саймона і Девіда (з Девідом я познайомився пізніше). З ранку наступного дня ми мали тривалу суперечку із Любком і Андрієм. Я пропонував один із двох варіантів наших подальших дій - або і далі продовжувати автостопити, а поліцейські чек-поїнти обходити пішки (їх кажуть є три на шляху до Лхаси, а дехто навіть стверджував, що п’ять), або ж добитися таки зустрічі із офіційними особами, а як ні, то влаштувати голодовку напроти CITS офісу. Хлопці ж пропонували заплатити контрабандну ціну, що загалом і так є в два рази дешевше за офіційний тур. Ну що ж, один в полі не воїн, тим паче у війні із китайцями, і ми усі ідемо до банку розмінювати гроші. Нажаль, в новинах ви нас не побачите, друзі, але зате і не знайдете у списках пропавших безвісті.

Нарешті, після тривалих пошуків і нескінченних переговорів ми вписались на маршрутний автобус. Поки ми очікували його відправки, на станції з’явилась поліція - очевидно, що хтось їх сповістив про іноземців. Тоді водії автобусу викликали для нас таксі, котре довезло нас у дворик, неподалік іншої автобусної станції, де нас завели у номер дешевого готелю. Мабуть, що і на цю станцію завітала поліція. Таким чином ми змінили дві конспіративні квартири і три таксі і нарешті, на заправці за містом, сіли у той автобус.

На далекі відстані тут часом курсують такі ж самі автобуси із сидячими місцями, як і у нас, але переважно трапляються лежачі, або напівлежачі - уздовж їх салонів розміщено три ряди двоповерхових нарів, розміри котрих можуть підійти тільки китайцям. Нам не повезло - мало того, що ми потрапили у напівсидячий автобус, кількість пасажирів у ньому перевершувала допустиму приблизно у два рази. Нам, виділили невеличку поличку розмірами метр на два на верхньому ярусі. Навіть одна людина не змогла би там зручно спати, троє - ледве змогли би розміститись із підігнутими ногами. Нас було четверо. Крім того, мабуть для повноти ефекту від такої мандрівки, котра до речі тривала добу, інші пасажири автобусу безперервно палили. Це незбутнє відчуття!

На моєму боці влаштувався Любко, я лежу на ногах Ріо, і це сплетіння тіл, щоб не дай боже не загриміло на підлогу,   з краю підпирає Андрій. Час-від-часу ми міняємось місцями. Так минула жахлива безсонна ніч. Цілу добу ми уже нічого не їмо, але воно і не хочеться (Андрій - виключення). Ми поступово піднялись до висоти 4-5 тисяч метрів над рівнем моря. Усі відчуваємо симптоматику, що пов’язана із адаптацією організму до висоти - загальну слабкість, ломку у всьому тілі, головну біль. Частково допомогла глюкоза, котру заощадливий Любомир придбав у Голмуді перед поїздкою.

Якщо вам колись трапиться відвідати ці місця, то обов’язково запасіться гігієнічною помадою - від пересохлих губ, глюкозою - від впливу висоти на організм, мінімальним запасом китайських слів - від непорозумінь, дощовиком - від затяжних дощів у Лхасі і купою грошей - для попадання в Тібет. Ціни з кожним роком ростуть - на сьогодні вони становлять 1700 Юань (біля 210 USD ) за офіційний тур (що окрім автобусу в одну сторону, включає в себе чотири дня проживання у Лхасі), або ж мінімум 800 юань (100 баксів) на нелегальний варіант доїзду. Нелегальні авто і автобуси краще за все шукати на автостанції навпроти залізничного вокзалу. Будьте обережні - вас можуть надурити. Цього ми поки що не перевіряли, але кажуть, що ви потрапите до рук поліції, то з вас вимагатимуть оплатити штраф. Суми штрафу ми не знаємо, але нам відомо, що з водіїв, котрі попались при перевезенні незареєстрованих пасажирів стягають 15000 юань (2000 USD ). Так само лише теоретично нам відомо, що ризик потрапити у поліцію присутній лише тоді, коли ви добираєтесь до Лхаси наземним транспортом. Від тих, хто прилітає літаком купівлі туру не вимагають. Отже, якщо ви вже дісталися Лхаси, то жодних паперів, щоб підтверджували купівлю туру, при собі мати не треба.

І от ми у цій далекосхідній Мецці, Буддиському Ієрусалимі - у Лхасі. Це місто заснуло у часі посеред теплих долонь гір, та під поглядом найхолоднішого у світі неба. Воно нібито велике і сучасне, але колорит цих крамниць, базарів та вузеньких вуличок не залишає ані частинки уваги відвідувачів будинкам банків, великих магазинів, та готелів. Саме тому останні не псують своєю нав’язливістю атмосфери міста. Серцем Лхаси є Потала - величний палац на пагорбі, що служить резиденцією Далай-Лами.

Якщо ви потрапите до Лхаси прямісінько із України, то не забудьте перевести свої годинники на п’ять годин вперед і на два сторіччя назад. Це місто навіть ще не вступило у зневірене двадцяте - куди йому до чванливого двадцять першого? Ці люди не зважають на час - навпроти згадуваного банку на тротуарі м’ясник розділює тушу корови, поруч із тим розкішним готелем місцевий леґінь продає хутра, вхід у шопінг-центр прикрашає череп яка.

Це - "дикий схід" зі своїми священиками, відьмами і як-боями. Тут прийнято носити широкополі капелюхи, жакети і чоботи. Жінки, до всього, носять довгі, сягаючі землі спідниці. Довге немов смола чорне волосся заплітають у коси, які, в свою чергу, переплітають між собою у різноманітні зачіски. Часом те ж саме стосуєтся і чоловіків, але останні здебільшого носять середньої довжини вільно спадаюче волосся.

Тут мешкає чудернацький нарід, але не тільки тут. Паралельно, ці люди живуть у своєму, незбагненному для нас, духовному світі. Значну частину мешканців Лхаси становлять монахи-ламаїсти - ті завжди підстрижені наголо (як чоловіки, так і жінки), носять оранжеве плаття, та бордову тогу через плече. Інші віруючі, в основному літні люди, ходять із невеличким млинком у руці, що з вигляду нагадує дитяче брязкальце. Рахується, що з кожним його обертом прочитується молитва. Але так, ніби цього хитромудрого способу мало, вони ще і часто приговорюють свої петиції Абсолютові пошепки.

Мушу вибачитись за свою необізнаність - я можу лише описати деякі із інших бачених мною місцевих релігійних ритуалів, адже спитати зі своєю англійською тут нікого. Так, ми мали можливість спостерігати, як один монах посередині людного базарного дворику виконував щось, що я би описав, як якісь дивний танок із дощечками. В кожній його руці було по одній дощечці із ручкою, ними він почергово бив об землю, або ж, вдаряв їх одна об одну. Іншого разу, навпроти Потали дві жіночки спочатку лягали на землю, потім вставали, робили декілька кроків вперед і знову повторювали цей процес, таким чином переміщаючись вдовж фасаду палацу.

Настав вечір і сонце розкреслило це місто стрункими вертикалями, освітило засмаглі обличчя його дивних мешканців. Я дістав своє фотографічне спорядження і попередив друзів, що прийду пізніше туди, куди ми усі прямували - до місця, де ми домовились розбити табір. Потім я безвільно послідував за своїм фотоапаратом, шлях якому, в свою чергу, вказувало сонячне проміння. Таким чином, я потрапив до подвір’я жіночого монастиря. Мені дозволили тут знімати - я дістав мольберт свого штативу, полотно плівки, а все інше творив хтось за мене. Він вдруге ліпив цих служниць холодних долонь, та теплого погляду, котрі можливо щось переплутали, але свято вірять у це. А може це я щось переплутав у своїй зневірі? Так чи інакше, вони дозволили мені скуштувати частинку духу цього острову тиші і спокою навіть серед такого спокійного і тихого міста. І я глибоко вдячний їм за це.

З заходу місто оминає широка та стрімка гірська річка. Коли я повернувся, то мою друзі уже розставили свій намет на її живописному березі. А в вечорі це небо, що здавалось таким неворушливим, розгнівалось грізною грозою і потім всю ніч плакало теплим дрібним дощем.